uka_didych: (Default)
 + + +

З випаленими очима й залізом в ключиці
жити далі потрібна вагома причина.
І вона говорить йому, дивлячись в застиглі очниці:
не хвилюйся – тепер я буду твоїми очима.

Я завжди зможу дати якусь пораду.
Я оповідатиму, яка погода.
Я тебе надто люблю, щоби казати неправду.
Твоє небажання жити – просто погорда.

А він відчуває, що в тілі його забагато металу,
А він знає, як чорно буде йому до кінця його віку.
А він чує голоси тих, хто виходить з вокзалу.
А він знаходить сльозу, торкнувши мертву повіку.

І каже: тоді розкажи мені, чого я не бачу?
З чого зараз складається небо над нами? 
Скажи, як ти переконуватимеш мою душу незрячу?
Скажи, як домовлятимешся з моїми снами?

Ти не бачиш, - говорить вона, - як нам бракує удачі,
як вперто протоптують стежку ранкові трамваї,
а ще не бачиш, як постаріли ті, кого ти бачив,
і як забувають про тих, кого вже немає.

Я зможу, - говорить вона, - бути легкою, як видих,
бути як звір, що нікому не вчинить кривди.
Єдине, чого не зможу – 
зробити так, щоби ти забув про своїх загиблих,
щоби тобі не снились ті, хто ніколи не прийде.

…І навіть якщо ця зима буде тривати роками,
навіть якщо світ болітиме кожним вдихом – 
будь його диханням і руками,
будь голосом його, будь його сміхом.
Маєш тепер бачити за тих, хто не бачить,
Маєш тепер любити за тих, хто не любить,
Цієї зими навіть дерева стоять, неначе
вони теж втомилися, вони теж, як люди.
Будь продовженням його збитих пальців,
будь закінченням його довгих речень.
Зимове небо над вами вранці
складається з доказів і заперечень.

 

Сергій Жадан

uka_didych: (Default)

  Частина 2

Частина 1 тут

Хто хоч трохи цікавиться громадською діяльністю, знає: кожен керівник адміністрації будь-якого рівня, якщо він хоч трохи тримається за свою посаду, прикормлює біля себе «ручну громадськість».

Перш за все це ряд ручних ГО. Під їх діяльність виділяється фінансування, ресурс. Вони входять в усі громадські ради, імітуючи підтримку влади зі сторони громадськості, а часом навіть «конструктивну критику», пропозиції і навіть посягають на спроби формування громадської думки. То вже залежить від інтелектуального рівня їх представників. Їх використовують для створення потрібних громадських протестів (якщо ви бачите нечисельну акцію з непоганим медіа-висвітленням, учасники якої не дуже можуть пояснити, з якою метою вони вийшли на протест, то це воно), «розбавлення» і саботажу роботи ще працюючих громадських рад тощо.

У владній орбіті зазвичай присутні ще й іншого типу діячі. Так звані флюгери. Це професійна громадськість. В 90х вони були родом з комсомолу. Зараз – це їхні достойні учні, школа та сама. Вони завжди намагаються бути біля влади, однак тримають ніс за вітром. Мудрі керівники тримають їх на дистанції, однак ситуативно використовують для своїх потреб. Менш далекоглядні допускають дуже близько, бо на відміну від ручних ГО, ці – здатні впливати на реальне громадянське суспільство, ставати буфером між ним і владою. Але як тільки для покровителя у владі пахне смаленим, чи то революцією, чи то просто зміною персоналій, вони миттєво оцінюють масштаб загрози і перекидаються туди, де перспективніше. Якщо це протести, здатні перерости в зміну влади, вони можуть навіть очолити їх, виступивши таким собі «умиротворювачем» найрадикальніших настроїв. Головне, контролювати процес.

Ця «професійна громадськість» дуже добре чує «кон’юнктуру ринку», теми, які перспективні в плані державного фінансування і виділення ресурсів, які будуть актуальні в суспільстві.

Слід зауважити, що за поняттям «влада» не стоїть єдина сила. Зазвичай це різні «орбіти», які борються за впливи на адміністративній території. Для прикладу, після минулих виборів така боротьба точилася у Львові між мером і міськрадою. І, відповідно, їхня громадськість з метою закріплення і поширення цих впливів і часто конкурує між собою, використовуючи адмінресурс і кошти відповідних спонсорів.

Львів тут не виняток. У Львові таких ГО є достатньо. Є просто провладні, а є створені діячами, які ще вчора балотувалися від Партії Регіонів, а вже сьогодні стоять на чолі патріотичних сил, щоправда, кабінет «патрона» не змінився. І вони є у кожній сфері, де обертаються державні кошти, і де вони «освоюються». І соціалка для АТОшників тут в тренді. Схеми з відправкою закордон дітей чиновників під виглядом лікування майданівців освоїли ще після майдану. «Волонтерство» - ще раніше, з майдану. А тут – квартири, першочергова земля. То ж не дивно, що з першою ж хвилею дембелю в орбіті ОДА засвітилися нові ГО, з абревіатурою «АТО» у назві. При чому в орбіті – буквально, з пропискою на Винниченка. Вичислити їх легко – переглянути списки земельних комісій, громадських рад при геокадастрах і дотичних департаментах, та погуглити скандали з землею та квартирами для АТОвців. Персоналії всюди ті самі.

Оця «громадськість», схоже, усвідомила проблему незалежних волонтерів у Центрі навіть раніше за владу, яка була поглинута виборами. Скандал з бійкою, який виник за участі однієї з таких активісток, тут же було використано як привід для переформатування центру. Хоча учасники Центру були тільки свідками, а не безпосередніми фігурантами скандалу. Щоправда, вини з себе за те, що не встигли запобігти сутичці, не знімають. Їх спершу спробували налякати, підтягнувши під поліційний відділок людей, в яких люди впізнали бандитів Морди, а коли на один клич у ФБ туди моментально з’їхалися десятки волонтерів з міста й області, то змінили тактику на «давайте помиримося, але Центр треба переобирати». У процес дискредитації волонтерів активно включилися всі ручні ГО. Почали розказувати про «Дідич побив ногами Лесю Турашвілі», «у них були ножі», «приїхали харків’яни підминати Львів» і тому подібне. Байдуже, що Лесі ніхто пальцем не торкнув, ножі були в ресторані на столі, а харків’яни взагалі випадково потрапили під роздачу.

Натомість, у волонтерському середовищі в задекларовану з Києва ідею повірили. Повірили як у механізм впливу. Як спосіб щось змінити. На кшталт волонтерського десанту в міноборони чи міністерстві інфраструктури. На кшталт мобільних груп «Сармат». На кшталт волонтерів, яких допустили до контролю і не дали розбазарити канадську гуманітарку минулої зими.

І до 5-ки підключилася команда з волонтерського середовища. З того самого, яке, всупереч всім загрозам, збирає гроші на картки, завозить контрабанду з-за кордону, закуповує і возить на передок, займається пораненими, сім’ями і дітьми. Аналізували проблеми, до яких владі не доходять руки, напрацьовували ідеї і проекти, шукали додаткові ресурси і середовища для співпраці. І всі стояли на низькому старті, чекали, коли ж нарешті запустять.

І от пройшли вибори, і влада згадала. На хвильку. Синютка удостоїв зустрічі двох учасників Центру. По одному. І кожному було сказано в приватному порядку: я не можу працювати з тими, кого я не контролюю, ви не з моєї орбіти. Прямим текстом. І все. Знову тиша. Ні розпорядження, ні положення, ні призначень. Тільки руками самопроголошених миротворців намагання вкинути в волонтерське середовище думки про «потрібно переобрати», це «спроба очолити волонтерський рух, взяти під контроль» і т.д. Я особисто була приємно вражена, що, незважаючи на неоднорідність волонтерського середовища, різноманітність підходів і деякі непорозуміння, це не вдалося. В принципових питаннях ми всі єдині, а ситуація гарно проявила всіх «ручних» активістів. Зрештою, на відміну від інших, в нас одна мета: щоб держава гідно ставилася до своїх захисників, і їм не доводилося вибивати і випрошувати те, що їм належить за законом.

Це все нарешті заторкнуло і демобілізованих. Не тільки активи ГОшок, а й бійців поза ГО чи з номінальним членством («пообіцяли з землею порішати»). Їх почали обдзвонювати і розповідати жахалки про «волонтери б’ють атошників і хочуть забрати вашу землю». Почався шквал дзвінків. Дзвонили і військові, з якими ми працюємо, і демобілізовані, і волонтери: «Що відбувається? Людей обдзвонюють і розказують несусвітні речі». Отоді ми почали гуглити, розпитувати і вивчати, «ху із ху». Картина складалася неприваблива. Бійці розповідали про свій досвід співпраці з цими ГО, обіцянки «порішати з землею» і умови, на яких це обіцяли. Гугл видавав списки громадських рад і земельні та забудовні скандали.

Ми зрозуміли, що починається кампанія дезінформації і натравлювання демобілізованих на волонтерів. На цьому фоні ми зважилися на авантюру. Скликали прес-конференцію з метою розповісти громадськості про Центр, його справжні завдання і можливості, які він дає. Завели сторінку у ФБ, створили гарячу лінію на мобільних телефонах. Своїми силами. Це був єдиний шанс пробити стіну дезінформації.

Яким же було наше здивування, коли напередодні прес-конференції пізно ввечері передзвонили дівчатка з прес-клубу і сказали, що їм ввечері дзвонив Пелехатий з криками і погрозами, що вони не мають права проводити цю прес-конференцію! Здавалося б, що має Пелехатий, керівник однієї з ГО, до прес-конференції Центру? Вже тоді ми зрозуміли, що буде скандал, але міняти щось було пізно.

Зрештою, вони себе перевершили. Ми очікували незручних запитань, закидів, але погрому в прес-клубі з ламанням дверей не очікував ніхто. Інакше б викликали поліцію заздалегідь. Довелося викликати по факту. Зрештою, цей скандал, поведінка і риторика опонентів вкотре показали, кого цікавлять проблеми демобілізованих, а кого – тільки земля і зрив реальної роботи. Трохи шкода, що відеозапис і стрім вівся лише з зали прес-конфернеції, і публіка не мала можливості насолодитися тією риторикою і погрозами, яких довелося наслухатися в кулуарах.

Далі буде…

 

uka_didych: (Default)

Частина 1.

Наприкінці літа і на початку осені Львів жив не війною. Львів жив очікування місцевих виборів. За невеликим винятком, старі обличчя і старі методи.

На той момент волонтери стали силою, якій довіряє суспільство, і за підтримку волонтерів розпочалася справжня війна. Деякі сили ввели їх у списки, деякі створювали власні кишенькові волонтерські осередки, треті посилено піарилися на допомозі армії. "Допоможи фронту" теж не оминуло. За право сказати в рекламі "нас підтримує "Допоможи фронту"" нам обіцяли захмарні суми. Ні, не хабар і не в кишеню, виключно на добру справу. Ми згодні були сказати, пан такий-то, кандидат в мери, купив солдатам стільки то тепловізорів. Але ми не готові були сказати "ДФ підтримує пана такого то чи його силу". Бо ДФ - це кілька десятків людей з різними політичними поглядами. І об’єдналися вони зовсім не навколо політики. А конвертувати нашу репутацію і людську довіру в голоси для сумнівних організацій, які ставлять перед собою зовсім інші цілі, ми не мали права. 

"Ука, але ж чесні люди мають іти у владу! Інакше в державі нічого не зміниться!", переконував мене один із моїх хороших друзів. Згодна. Але не так. Не через старе болото, не в командах, на діяльність яких вони не мають впливу, і які їх використають, дискредитують і викинуть. От якби на обласному рівні запровадили щось на кшталт волонтерського десанту, де б волонтери могли би застосувати свої вміння у виконавчій владі, щоби щось там змінити, і водночас не стати сліпим інструментом в чужих руках, залишаючись незалежними, от під таке ми би підписалися. 

Накаркала. Розмова була в вересні, а в жовтні до Львова приїхав Алєкс Ліпіріді з ідеєю Центрів допомоги учасникам АТО. Базово ідея виглядала просто розкішно. При кожній ОДА створюється Центр з 5 волонтерів (саме волонтерів, а не "громадськості", як потім з’явилося в положенні), які НЕ стають державними чиновниками, натомість отримують доступ до інформації, контакти з департаментами з командою "прислухатися", прямий канал на АП. "Ваше завдання - не заміняти собою державу, як ви це робили в ролі волонтерів, а зробити так, щоб держава виконувала свої функції. І пропонувати вдосконалення. Ваше слово в АП буде важити більше за слово голови ОДА, вам буде зелене світло в усьому, що пов’язано з АТОвцями", - було сказано нам прямим текстом. "Маєте 3 дні, дайте 5 прізвищ". 

Виглядало заманливо. Шанс перейти з режиму вогнегасника на системну роботу, не збирати гроші на те, що має забезпечити держава, а подбати, щоб держава це таки забезпечила, зупинити зловживання, коли під виглядом АТОвців і під прикриттям АТОшних організацій виділяють землю своїм, зводять незаконні багатоповерхівки, віддавши у відкупне кілька квартир, відправляють закордон дітей чиновників, засвоюють величезні бюджети під програми реабілітації, які залишаються на папері, - це був той шанс, яким знехтувати було би злочином. Ми ж бо - ідеалісти... Щоправда, вже тоді були серед нас люди з досвідом роботи у владі, які казали: "ви справді думаєте, що вас туди хтось пустить?" Гм... Принаймні, ми на це сподівалися. І зробили все цивілізовано. Зібрали збори, провели вибори. На ці збори прийшло ряд представників організацій з абревіатурою «АТО» в назві. Цікаво, але основна теза, з якою вони прийшли: «волонтери не будуть ділити нашу землю» і «ви нам помагали, а тепер ми самі, йдіть лісом». Риторика була відверто образливою, але ми звикли з повагою ставитися до тих, хто воював, навіть якщо це директор магазину мисливського спорядження, який від початку війни продає це спорядження родичам мобілізованих із величезними націнками. Тому спробували погасити конфлікт цивілізовано і пояснити, що до поділу землі Центр не матиме ніякого стосунку. Наче вдалося. Представники цих ГО висунули своїх претендентів. Один із них, Тимур Баротов, пройшов рейтинговим голосуванням. Щоправда, після завершення зборів, одна з представниць цих ГО, Леся Турашвілі заявила, що «цього так не залишить» і «цей Центр нікому не потрібен».

ОДА поаплодувала, провела пресуху і представила 5-ку, Богдан як керівник поїхав на зустріч з Президентом, а потім...

А потім система оговталася. Губернатор виявився у відпустці через вибори, його заступник - теж, розпорядження підписувати було нікому, а в офіційному положенні замість волонтерів з’явилися "представники громадськості".

Частина 2 тут.

uka_didych: (Default)

Цинічне стерво

 Коли я чую "для них війни нема, вони сидять по кабаках і їздять по курортах", я підозрюю фальш. І нічого не можу з собою зробити. 

Чому? Та тому що я не вірю в півторарічне співпереживання подіям, які далеко. Це не стосується людей, які пройшли війну чи тих, у кого воюють близькі. Я про тих, хто далеко від війни. Ми вже пережили шок від перших втрат. Ми відпереживали і відплакали. І ми звикли. Це нормально. Це захист психіки.

Але я не психолог. Я можу помилятися. Просто суджу по собі. Можливо, я цинічне бездушне стерво.

Я перестала співпереживати смертям на війні давно. Більше року тому. Можливо, це специфіка виключно моєї психіки, але приватно чула про це і від деяких інших волонтерів. В мене відключені емоції стосовно чужих людей. 

Коли я чую про чергового пораненого, в мене включається алгоритм: де? діагноз? що потрібно? Хомяки, Ліпська, волонтерська сотня  і т.д. І блін, нуль емоцій. В кращому випадку я про це згадую і малюю їх імітацію на обличчі з поваги до співрозмовника. В гіршому - скеровую кого треба  куди треба і переключаюся на наступну задачу.

Коли я чую про "накрило, все згоріло", я не чую подробиць, в мене тут же вмикається режим перевірки і потреб: підрозділ, командир, позиція, телефон, друже, що там у вас?, а після цього оптимізація і виконання задачі.

Коли до мене приходять з черговою пропозицією участі в якомусь проекті, в голові автоматично малюється SWOT-матриця.
 

Про мотивацію

Тоді яка мотивація? Якого дідька я більше року займаюся волонтерством на шкоду роботі, сім'ї, дітям, здоров'ю? Якщо війна мене давно не торкає? Якщо я не переймаюся жертвами, не співпереживаю родичам загиблих? Бо не хочу, щоб війна прийшла до Львова? І це теж, але не в першу чергу.

Тут накладається дві речі: раціональні і ірраціональне. Логіка і виховання.

Про виховання

Не можу сказати, що мене виховували особливим патріотом. Я росла в період перебудови, відповідно моє виховання - суцільна каша шкільного комунізму і домашнього "того, про що не можна говорити".  Єдине, чим мене з малечку вчили пишатися, це родина, окремі представники якої досягли у цьому житті чимало. В процесі того, як ставало можна, я довідувалася нові і нові подробиці з життя своїх предків. А дещо - спостерігала на власні очі.

Спершу я слухала про дідуся, який завідуючи кафедрою в унверситеті, безкоштовно готував до вступу талановитих дітей. І коли вдячні батьки подарували килим, а син за дідусевої відсутності цей килим прийняв, дідусь зліг із серцем, і відійшов лише після того, як подарунок повернули. Про те, що перед тим дідусь із бабусею, отримавши листа від двоюрідного брата з Аргентини, на 6 років поїхали на білі ведмеді, де валили ліс і поховали новонароджену дитину, я тоді ще не знала, і дивувалася, чому нічого не розповідають про війну. У них було троє дітей. І жили вони дуже важко. Але час від часу дідусь приводив додому на обід студентів. Ну бо здалеку, і в гуртожитку, і бідося...

Потім я читала про прабабусю, Марійку Підгірянку. Поетесу і вчительку. Яка в першу світову опинилася з 4ма дітьми у таборі для переселенців у Гмінді в Нижній Австрії. І, маючи вже можливість повернутися додому, залишилася, бо потрібно було вчити українських дітей в таборі. Це з 4-ма малими дітьми!

А потім я спостерігала, як інша бабуся з дідусем відкривали церкву в Рожнятові. Як дідусь ходив по хатах і просив записатися в 20ку. "Він мені каже, Николо, у мене діти. А в мене що, песята?" Як бабуся їздила в Москву, щоб дозволили відкрити церкву. Як потім поверталися в УГКЦ. Всі казали, що треба, всі підтримували на словах, але коли доходило до діла, зголошувалися одиниці. Бо діти, бо робота, бо є за що притиснути. А моя мама в той час вчителювала, хто розуміє, про що я. І бабуся з дідусем не опускали рук, просто робили, що мали. Хоч не мусили. Потім, коли стало можна, і коли це стало престижно і прибутково, їх просто посунули.
 

А ще пізніше я довідалася про прапрадіда, отця Кирила Селецького. Він був священиком в селі. Він міг бути просто священиком, одним із сотень. Але він відкрив перші в Галичині дитячі садочки "захоронки", щоб діти не лишалися без нагляду, і заснував два монаші згромадження, які досі плідно працюють з дітьми... І боровся з пиятикою... І це в умовах страшної бідноти...

А потім... Потім вже була лавина історій про героїв УПА, про дисидентів і так далі. Ні, не з родини. Але ми всі ними пишалися, і досі піднімаємо їх на свої знамена. Просто на хвильку влізьте в шкуру свого улюбленого героя минулого. Що ви побачите? Цілковиту, тотальну, абсолютну безперспективність того, що вони робили. Одномоментну втрату всього: від майна до рідних, свободи і життя. Але ж робили. І робили свідомо, знаючи про безперспективність... 
Інший час був? Брехня. В усі часи були ті, що били поклони в церкві і несли в жертву десятину від вкраденого чи від хабарів. Ті, що бачили несправедливість, але мовчали, щоб їх не зачепило. Ті, що проти хабарів, але ж "то моя дитина поступає" і т.д. і т.п. Споживацтво було завжди! Але були ті, кого воно не зачепило. Я не знаю секрету: гени, виховання, ще щось?

До чого я про це все згадала? А до того, що тут включається логіка. Точніше, когнітивний дисонанс.

Когнітивний дисонанс

Я не можу знайти відповідь на одне запитання.

Пишаючись своїми родичами, які служили кожен на своєму місці, ризикуючи, а часто і жертвуючи добробутом, майбутнім, часом тощо, хоча могли насолоджуватися життям, як можу я зараз стояти осторонь? Будучи вихована на їх прикладі. Я, котра в дитинстві шкодувала, що живу в спокійний час і не маю змоги "здійснити подвиг" (хто з нас про це не мріяв?). Я, котра сотні раз уявляла, як би повелася на їхньому місці. І я, котра зараз опинилася в епіцентрі подій, від яких залежить доля держави.


Я не мушу зводити кінці з кінцями. Мені не загрожує в'язниця, заслання і втрати. Я навіть прибуток не втрачаю, - фрілансерство дає великий простір для маневру. Це не загрожує майбутньому моїх дітей.
То яка у мене може бути відмазка? Яка причина? Мені не дала нічого держава? Так у них взагалі держави не було. Від нас нічого не залежить? А що залежало від вчительки у тифозному таборі? Чи від священика у маленькому селі Жужеля?

Все, чим я жертвую, це мій власний вільний час. І трохи здоров'я, - але я і так знайшла би, куди його загробити. Час на дітей? Так. Але взамін вони отримують приклад. Той самий, який отримала я, коли бабуся з дідусем в Рожнятові відкривали церкву. Приклад того, що не можна стояти осторонь. Що суспільне може і має бути над особистим...


Мотивація

Отож я буду продовжувати. З дуже прагматичних міркувань. Моїм дітям потрібен приклад. Я хочу, щоб вони навчилися ставити суспільне над власним. На практиці, а не на словах. З мене нікудишній педагог, я не вмію виховувати дітей. Все, що я можу, це, маючи свій результат, спробувати відтворити і повторити процес...

А поза тим, я відновлюватиму сили в кіно і на каві. І в кожному, хто весело гульбанить у центрі міста, бачитиму того анонімного доброчинця, який скидає мені на картку тисячу гривень щомісяця. Або приносить по кілька блоків сигарет до Данила. Або безкоштовно ремонтує машини для АТО. Або щотижня годинами сидить в госпіталі.

 

PS. Десь зо пів року тому один священик мені сказав: це погано, якщо емоції переважають над розумом і заважають роботі. Але пам’ятай, що добрі справи без любові мертві... З того часу наново вчуся любити...

uka_didych: (Default)
 Друзі, давайте я Вам розповім про аеропорт Луганськ.

Багатостраждальний аеропорт Луганськ.
Відрізаний від води і електрики.
В постійній блокаді і під обстрілами.
І вже ЧЕТВЕРТИЙ місяць!

Там дислокуються танкісти, 80 і 25 аеромобільні бригади і ще дехто.
Їх багато, і потреби в них великі. Скромні, але великі...

Допоможемо?

Генератори бензинові від 85 кВт - ще би 2 штуки...
Броніки. Ну ви вкурсі, броніків багато не буває, ї завжди мало. 
Тепловізори - ну доки можна залишатися сліпими кошенятами?
Берці - ви ж чули про міноборонівські, які розлазяться в воді
Біноклі найпростіші
Каремати камуфляжного кольору
Спальники
Намети: 1-місні і 5-місні
Приціли коліматорні - це звісно ж, мрія, але ану ж?

І цигарки. Багато цигарок. Сотнями блоків. Хлопців багато, і робота в них нервова...

*************************************
Картка Привату для збору коштів
5168757226311423, Глотов Сергій.

uka_didych: (Default)
***
Перерахуй на п’ять касок і випий три шоти –
Ми так живем. Виживаєм, вірніше, тихцем.
Та не рятують кевларові майки і шорти
Від цього чорного літа з безоким лицем.
Run, Forrest, run. Ти ще можеш як мінімум бігти.
Втоптуй в асфальт ці даремні ненависть і страх,
Поки у мертвих військових волосся і нігті
Вже проростають травою в донбаських степах.
Бігти на смерть, нагло віку собі вкоротити
Здатен не кожен. Ти здатен? – питання у лоб.
А на Майдані тепер продаються магніти,
Бій на Грушевського на холодильники щоб...
Знаєш, насправді, цукерки всі-всі без начинки,
І що не вибереш – втратиш ще більше, на жаль.
А десь під ранок приходять нездійснені вчинки
Випити крові у наших вчорашніх бажань.
Ми не втечемо від себе, куди правду діти.
Live, Forrest, live. Поки небо тебе береже.
Нам із тобою прийдеться колись народити
Тисячі хлопчиків... Тисячі, тисячі вже!
Просто біжи навпростець, будь спокійним і мудрим,
Поки війна із війною зминає траву.
І тільки місяць стікає блідим перламутром
На закривавлено-макову передову...


Іра Цілик
uka_didych: (Default)
Хай ще тут буде

Про жалобу, альфаджазфест і пісні на війні.
Виключно моя приватна думка.
1. Війна не привід відмовлятися від радощів життя - і весілля, і забави, і концерти не тільки мають право на існування, а мусять бути. Це психотерапія, бо ми всі, кожен окремо, і цілим суспільством - потенційні пацієнти психіатрів. Ну бо війна.
2. В ситуації з великою кількістю одномоментних жертв, коли в країні жалоба, всі офіційні розважальні заходи мають скасовуватися. Знову ж, це не стосується приватних забав - тут уже приватна справа кожного, і хто ми такі, щоб судити, може для когось то остання забава в житті. Ну бо війна.
3. Бойкот бізнесу окупанта - святий обов'язок свідомого громадянина.
Будь-який захід за участі органів державної влади (міста), навіть найблагородніший, який одночасно спрямований на рекламу бізнесу окупанта - це зрада і співпраця з ворогом. Ну бо війна.
А той, хто виправдовує пункт третій пунктом першим - свідомий чи несвідомий маніпулятор і окозамилювач.
Dixi
uka_didych: (keep)

Після останніх вибриків СУПу і замороження жж Діани-Леді люди йдуть з жж. Я теж збираю манатки. Питання: куди? А ще би так, щоб перенести свій блог, а ще б разом із підзамками (про теги я вже мовчу).

Реально?

Відпишіться, хто куди йде-пішов?

uka_didych: (keep)

За останні декілька днів до мене звернулося майже десяток друзів з питанням "Що і де купити для родича/друга/співробітника, якого мобілізували". Мобілізували тільки зі Львова, схоже, багатьох. І з дня на день вони поїдуть у зону бойових дій.

Ми з чоловіком вже майже місяць займаємося у Львові забезпеченням нагальних потреб військових на Луганщині, маючи прямі канали постачання безпосередньо в місця дислокації, в обхід служб тилу. Хлопці не забезпечені нічим. І що краще споряджені вони виїдуть звідси, то менше нам доведеться потім тут збирати і доставляти, ризикуючи життям і здоров'ям кур'єрів.

Тому вирішили укласти список того, чим можна і бажано спорядити мобілізованого перед виїздом у зону АТО.

Розпитала Олю Собко, брат якої служить. Чекаю підказок ще від кількох людей з передової. Станом на зараз вимальовується приблизно такий список:

Амуніція


  1. бронежилет - 4 клас за ДСТУ

  2. каска кевларова

  3. обвіс

  4. бінокль

  5. коліматорний приціл

  6. прилад нічного бачення стане бонусом для цілого підрозділу

  7. Наколінники-налокітники


Одяг і спорядження

  1. Форма. Не з української тканини. Українська в польових умовах розлазиться.

  2. Зручні армійські берці

  3. запасні футболки захисного кольору

  4. білизна і шкарпетки

  5. головні убори. армійські кепки парять, ліпше взяти на секонді англію або бундес

  6. дощовик захисного кольору

  7. складна каністра для води

  8. фляга

  9. окуляри будівельні, бо на ходу очі пилом засипає

  10. рукавички. тактичні або тонкі в'язані з обрізаними пальцями

  11. ліхтарик і батарейки

  12. сухий спирт

  13. свічки

  14. компас і карти

  15. спальник

  16. каремат

  17. рюкзак

  18. намет (ліпше брезентовий, не яскравий)

  19. хороший міцний ніж в чохлі, що надійно застібається і вішається на пояс

  20. Мультитул або швейцарський армійський ножик

  21. металевий посуд + казанок


Засоби гігієни й інші речі першої необхідності

  1. стандартно - мило, зубна щітка, паста тощо

  2. станки для гоління

  3. шампунь

  4. вологі серветки - багато

  5. антисептик для рук

  6. засоби від комарів!!!!!

  7. кусачки для нігтів

  8. циганська голка і нитка

  9. цигарки, особливо на Луганщину

  10. Мисливські сірники

  11. паста Теймурова


Аптечка

  1. мазь від грибка

  2. ніфуроксозид, (кажуть, з червня на перереєстрації)

  3. сульфацил,

  4. жарознижуюче,

  5. спрей для горла

  6. лейкопластир

  7. кетанов і шприци

  8. перевязочний пакет

  9. кровоспинна губка



Список буде оновлюватися і доповнюватися, це лише перше наближення.

Ну а про допомогу тим, хто вже там, можна почитати на фейсбук-сторінці Сергія Глотова. Там є останні звіти і потреби.
Гроші можна переказати на картку Привату 5168757226311423 Глотов Сергій, тел. 0983619073
Крім того допомогти можна речима (в тому числі зі списку вище), продуктами (що не псуються - крупи, консерви), цигарками, а також корисними контактами "де дешевше", "хто дасть безкоштовно" тощо. Пишіть, приїдемо і заберемо.

Прошу про репост

uka_didych: (ранок)
Sergey Bazanov
Все в адовом шоке от происходящего...
(подражание Andrey Tymofeiuk)

После смены власти в Украине и военных угроз России все в адовом шоке от происходящего.

Прежде всего в шоке ребята из ЕС. Особенно глава МИД Польши Сикорский. Они думали, как же они охуенно мастерски провели свою посредническую дипломатию в закопченном от дыма покрышек и политом кровью повстанцев Киеве. Подписали меморандум между невменяемым Януковичем и находящейся в ступоре оппозицией, выпили шампанского и довольные поехали докладывать в ЕС... Но, какой-то, плять, сотник, вылез на сцену Майдана и все испортил - потребовал у поверженного Яныка немедленной отставки и пригрозил штурмовать Администрацию недобитого президента. После чего одна из сторон-подписантов меморандума исчезла в неизвестном направлении, бросив в Мегажирье не только золотой унитаз, но и золотой батон впридачу. Однако, это еще пол беды для евробюрократов, привыкших к компомиссам и соглашательству. Адский ад начался потом... Их друг и коллега Володька Путин вдруг начал куралесить. Зачем-то поднял по тревоге войска в европейской части России, заручился поддержкой сенаторов и хочет идти войной на Украину. Фрау Меркель, поговорив с российским коллегой по телефону, вынесла психиатрический вердикт - "утратил связь с реальностью" и сообщила об этом Обаме.

Эта новость вызвала шок у Обамы. До окончания президентских полномочий осталось совсем немного, а тут ситуация требует проявить твердость и решительность, иначе американский народ не одобрит. Но ссыкотно как-то... И еще Маккейн все время подзуживает: "Ты мужик или баба?".

Украинские бабы тоже в шоке! Братская Россия, которую они так любили за Баскова и Стаса Михайлова, что-то начинает очень походить на гребаный третий рейх и СССР времен Афганистана одновременно. Слова "ограниченный военный контингент на территории Украины" вызвали у них не просто шок, а панику. Далекое и страшное слово "Война" вдруг стало таким близким и реальным. И бабы, пустив слезу, с тревогой и надеждой посмотрели на своих мужиков.

Украинские мужики, которые еще недавно болели на Олимпиаде за российскую хоккейную команду, а также жгли покрышки на Майдане и швыряли коктейли Молотова в ненавистных ментов, вдруг впали в состояние шока от такого поворота событий с Россией и Крымом, но, прийдя в себя, начали искать адрес ближайшего военкомата.

В шоке и военкомы... После ликвидации военных призывов в Украине они впали в депрессию и потихоньку попивали горькую от безделья. Но, сегодня, придя на работу, вдруг обнаружили под стенами своих обветшавших заведений толпы мужиков разного возраста - от совсем юных студентов, обычно косивших от армии, до 40-50 летних отцов семейств в старых дембельских шинелях времен Советской армии, расшитых золотом и побитых молью, которые они, вероятно, достали с чердаков и чуланов. Толпа гудела и требовала немедленно выдать им оружие, чтобы пойти и отхуярить ненавистного им Путина.

В шоке и сам Путин. Сначала вести из Украины вызвали у него легкую панику. Но, собрав свою волю в кулак он решил под шумок использовать ситуацию в "братской стране" в свою пользу, вернуть "подарок Хрущева", а заодно, и еще чего прихватить, "что плохо лежит". А также наказать нахалов, посмевших установить власть, несогласованную с Кремлем. Но, дела как-то пошли не так... Радостной встречи "защитников и освободителей" в Крыму не получилось. Народ с цветами массово не выходит. А хохляцкие вояки, которые, казалось будут сдаваться и получать российские паспорта, вдруг оказывают сопротивление, но не стреляют а посылают нахуй элитный российский спецназ в форме "самообороны" Крыма. А тут еще и в России народ заволновался... требуют мира.

В шоке и российский народ. Одна его часть в ступоре от того, что теперь "братские страны" превратятся во вражеские. Другая в недоумении, почему эти русские в Украине противятся и не понимают того, что их хотят спасти и защитить российские солдаты.

В шоке и российские солдатушки в Крыму, которых экипировали по последней военной моде, нафаршировали оружием, но зачем-то приказали срезать все погоны и шевроны. Им совешенно непонятно, что они здесь делают и будут ли в них стрелять. А умирать за этого пидараса Януковича ох как не хочется.

В шоке и Янукович. Впрочем, он из этого состояния давно уже не выходит... Еще с конца ноября прошлого года. А ведь, все могло быть совсем по-другому, если бы он поставил одну лишь подпись тогда, в Вильнюсе. Одну лишь подпись, плять! И эта мысль не дает ему ни сна. ни покоя.

Не в шоке сегодня только командир корвета ВМС Украины «Тернополь». Получив от Командующего Черноморским флотом России ультиматум с требованием к экипажу корвета сдаться, он прохрипел: "Хрен вам! Русские не сдаются!"... И запел гимн Украины.

Он патриот и верен присяге.
uka_didych: (keep)

І знову згадую про жж.
Бо в історії залишаться події і дати. А хочеться запам'ятати людей.



Dmitry Tymchuk
Вчера вечером на украинском корвете «Тернополь» произошел весьма показательный случай.

Ультиматум экипажу корабля с требованием немедленно сдаваться российским войскам ставил лично командующий ЧФ РФ вице-адмирал Александр Витко. На что командир корвета ВМС Украины «Тернополь» капитан 3 ранга Максима Емельяненко ему ответил «Русские не сдаются!».

На это удивленный российский адмирал переспросил, является ли Емельяненко русским. Украинский командир подтвердил, что хотя у него и украинская фамилия, по национальности он является русским. Впрочем, как и часть экипажа украинского корабля. Однако поскольку он принимал присягу на верность народу Украины, то изменять ей, как и его подчиненные, не намерен.

Несколько человек нам подтвердили: после слов Емельяненко командующий ЧФ РФ бросил своим подчиненным из свиты: «Учитесь, как надо служить за честь и совесть!».


Олег Зайченко
Сейчас у меня дома,находится капитан Военно морской авиации.
Сегодня, после четырех дней оккупации,военного гарнизона, включая аэродром, наши летчики, совершили подвиг. Они из под носа, Российских военнослужащих подняли в воздух три самолета и четыре вертолета противолодочной авиации. Двигателя прогревали, при выполнении взлета. За ними были подняты,боевые вертолеты ВВС России. Совершив маневр, и уйдя от преследования под прикрытием тумана, они дошли до Николаева. Осуществив посадку,ребята только после поняли, что они совершили. Это подвиг, в "мирное"время. Они спасли технику. Я горжусь этими людьми. Один из них, мой брат. Капитан Военно морской авиации Украины, капитан Земляной А.А.
Слава героям!

Офицерское собрание в штабе ВМСУ. Верность присяге


March 2017

S M T W T F S
   1234
5 67891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 26th, 2017 08:56 am
Powered by Dreamwidth Studios