(no subject)
Aug. 13th, 2010 06:01 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
uka_didychОтже, ми повернулися з відпочинку.
Цього року вирішили не винаходити велосипед і поїхали знову в Осетрівку. Там тихо, спокійно, дешево і там просто чудовий господар. І справа не в халявних кавунах, якими діти об'їдалися минулого року, і не в трускавках наприкінці липня, яких було від пуза цьогоріч. Справа в ставленні. Як сказала Нитка, "таке враження, що до свого діда вгості приїхали, а не до чужої людини".
Овочі з городу за гроші, але самі важимо, самі записуємо, самі рахуємо наприкінці, він навіть не хотів дивитися на то.
Розковбасило Орисю на третій день - ось вам меду і варення, а за лікарства гроші беруть тільки в аптеці, а тут не аптека.
Ой, алича на компот вже скінчилася, але я вам в сусідки нарву, вона не раз пропонувала, а мені одному не треба.
"Володимир Корнійович, в нас душ так не гріється. можна, я дітей до вас водитиму?" - "Та конешно. А чо він не гріється? Тінь? так ми зараз бочку на сонце передвинемо". Година часу - і готово.
В останній день "Ех, Володимир Корнійович, і нашо Ви мою жінку слухали? Такий класний прохолодний душ був..." - "А шо, тобі загарячий? А чо ж ти не казав? Я б ше одну бочку поставив в тінь, сосок приробив і був би і такий, і такий - на другий год так і зроблю"
Але все за порядком.
Їхали ми цього року тим же складом, але якщо торік Нитку з чоловіком забирали з потяга в Одесі, то цього року вони поїхали своєю Волгою. Двома машинами їхати веселіше, хоча і тривало це довше, бо Волга вище 90 таки не дуже розганяється, і на піддйомах вона не така спритна, як наша старенька копієчка.
Перед від'їздом я напланувала собі, куди заїхати по дорозі, що подивитися. Наївна, і знаю ж, що з нашим щастям нічого планувати не можна, але ж планувала!
З подачі куми, котра мала намір долучитися до нас своєю копійкою, однак в останній момент передумала, запланували ми Кам'янець-Подільський, Хотин ну і все, що дорогою Чортків, Тульчиин etc. І рушили чомусь через Франківськ.
Традиція ремонту в перший день - то святе. Перед Бурштином насторожило дивне шкрябання в районі заднього колеса на поворотах. Зупинилися. Закріпили пластмасовий бризговик. Затихло, однак ненадовго. В Бурштині таки заїхали на СТО. Дядько підняв авто, пошкрябав макітру і послав нас шукати зварку - трісла реактивна тяга. Причому кузов в тому місці добряче прогнив і дядько висловив обгрунтовані сумніви щодо продовження нашої мандрівки. Ну але ж ми авантюристи. Сплавивши дітей Нитці з Андрієм і спровадивши їх шукати кафе, ми поїхали на екскурсію ббурштинськими СТО. Звісно ж, нас всі дружно посилали, який ідіот захоче в спеку в 6й вечора возитися зі старою копійкою? Але на крутому авторизованому сервісі дядечко почухав потилицю і промимрив "хіба би...". Він тут же відкинув цю думку, однак не з Богдановим то вмінням витяггувати з людей інфу. Після кількахвилинної милої бесіди ми мали намальовааний на папірчику план проїзду до якоїсь кузовної майстерні в сусідньому селі, куди "люди в чергу за місяць стають, але як попросите..."
План виявився доречним, бо майстерня була так заникана, що просто за описом її не знайдеш. Ангар в стороні від дороги і села, захований за руїнами якоїсь МТС, куди веде вузька асфальтована дорога, 5 молодих хлопців, гудіння болгарки, сморід фарби, кілька розібраних авт. Приїхали, подивилися, почухалися. "Ну я таке вже робив в одній копійці. Тут можна дві штаби наварити так і отак. Але це ж возні...." - "Та ми платимо" (на цій фразі в мене йокнуло, бо вона в мене асоціюється з понтами типу "хочу, даю любі бабки"). Одним словом за дві години хлопці заварили нашу тягу, ще й підмалювали, а на питання про надійність відповіли щось типу "машину, з огляду на її вік і стан, переживе". Взяли за то 300 грн. і то з таким виглядом, наче хочуть від нас непомірні бабки.
Ночували тої ночі біля Чорткова. Заїхали б дальше, але тамтешні серпантини замордували бідну Волгу, незвичну до таких режимів і в Бучачі на черговому підйомі вона таки закипіла. Стали, остигли, а потім полегоньки поїхали шукати стоянку. Місцину знайшли якусь насправді містичну, співзвучно до назви міста. Весь вечір, поки ми розкладалися, до нас ішла гроза. Грому чути не було, алле хмарилося і блискало звідусіль. І то таки направду звідусіль. Над нами світили зорі, а довкола було хмарно і небо постійно спалахкуваало. Десь після півночі почувся перший грім, а над ранком нарешті пролилося. Коли ми попрокидалися, грози вже не було, але дощ то ледь цяпотів, то пускалася злива. А коли ми таки вилізли з намету, з'ясувалося, що довкола ясно, а над нами крутиться одна хмара. з котрої неперервно ллє. І тільки ми спакувалися під дощем, як дощ припинився. От така містика...
В Кам'янець ми приїхали вже в спеку. Добряче замучені. Це був вівторок, туристів майже не було, і, думаю, це було добре. Два дядьки провезли нас бричкою по центру з невеличкою оглядовою екскурсією, зробивши лікнеп з історії міста і показавши, куди варто зайти. Потім діти вибігалися по фортеці, залізаючи в кожну вежу. Наприкінці я вже просто сіла на траву і сказала, що зачекаю їх. Потім був музей в ратуші і костел з мінаретом. Все дуже-дуже гарне, але спека була нестерпна. То ж ми прийшли до висновку, що в ніякий Хотин і все решту не їдемо, правимо на Вінницю, а поїздку замками треба планувати окремо.
Наступну ніч ночували десь біля Шаргороду. Уже з вечора в стороні бачили грозу, серед ночі вона нас таки накрила.... За Немировом вискочили на трасу, до Умані, а потім звернули на Первомайськ. Якщо в Первомайську з'їжджати не на Вознесенськ, а на Доманівку, то дорога добра і зовсім порожня. Їхалося легко, ставати не хотілося. Біля першої ночі були біля Миколаїва, звернули на Очаків, алле вирішили в Осетрівку серед ночі не падати, щоб не ворохобити господаря. Заночували в саду біля Рівного. Чи ж треба казати, що гроза нас дісталла і тієї ночі? До речі, то був останній дощ за весь час нашого перебування там.
далі буде, як стане натхнення.
Цього року вирішили не винаходити велосипед і поїхали знову в Осетрівку. Там тихо, спокійно, дешево і там просто чудовий господар. І справа не в халявних кавунах, якими діти об'їдалися минулого року, і не в трускавках наприкінці липня, яких було від пуза цьогоріч. Справа в ставленні. Як сказала Нитка, "таке враження, що до свого діда вгості приїхали, а не до чужої людини".
Овочі з городу за гроші, але самі важимо, самі записуємо, самі рахуємо наприкінці, він навіть не хотів дивитися на то.
Розковбасило Орисю на третій день - ось вам меду і варення, а за лікарства гроші беруть тільки в аптеці, а тут не аптека.
Ой, алича на компот вже скінчилася, але я вам в сусідки нарву, вона не раз пропонувала, а мені одному не треба.
"Володимир Корнійович, в нас душ так не гріється. можна, я дітей до вас водитиму?" - "Та конешно. А чо він не гріється? Тінь? так ми зараз бочку на сонце передвинемо". Година часу - і готово.
В останній день "Ех, Володимир Корнійович, і нашо Ви мою жінку слухали? Такий класний прохолодний душ був..." - "А шо, тобі загарячий? А чо ж ти не казав? Я б ше одну бочку поставив в тінь, сосок приробив і був би і такий, і такий - на другий год так і зроблю"
Але все за порядком.
Їхали ми цього року тим же складом, але якщо торік Нитку з чоловіком забирали з потяга в Одесі, то цього року вони поїхали своєю Волгою. Двома машинами їхати веселіше, хоча і тривало це довше, бо Волга вище 90 таки не дуже розганяється, і на піддйомах вона не така спритна, як наша старенька копієчка.
Перед від'їздом я напланувала собі, куди заїхати по дорозі, що подивитися. Наївна, і знаю ж, що з нашим щастям нічого планувати не можна, але ж планувала!
З подачі куми, котра мала намір долучитися до нас своєю копійкою, однак в останній момент передумала, запланували ми Кам'янець-Подільський, Хотин ну і все, що дорогою Чортків, Тульчиин etc. І рушили чомусь через Франківськ.
Традиція ремонту в перший день - то святе. Перед Бурштином насторожило дивне шкрябання в районі заднього колеса на поворотах. Зупинилися. Закріпили пластмасовий бризговик. Затихло, однак ненадовго. В Бурштині таки заїхали на СТО. Дядько підняв авто, пошкрябав макітру і послав нас шукати зварку - трісла реактивна тяга. Причому кузов в тому місці добряче прогнив і дядько висловив обгрунтовані сумніви щодо продовження нашої мандрівки. Ну але ж ми авантюристи. Сплавивши дітей Нитці з Андрієм і спровадивши їх шукати кафе, ми поїхали на екскурсію ббурштинськими СТО. Звісно ж, нас всі дружно посилали, який ідіот захоче в спеку в 6й вечора возитися зі старою копійкою? Але на крутому авторизованому сервісі дядечко почухав потилицю і промимрив "хіба би...". Він тут же відкинув цю думку, однак не з Богдановим то вмінням витяггувати з людей інфу. Після кількахвилинної милої бесіди ми мали намальовааний на папірчику план проїзду до якоїсь кузовної майстерні в сусідньому селі, куди "люди в чергу за місяць стають, але як попросите..."
План виявився доречним, бо майстерня була так заникана, що просто за описом її не знайдеш. Ангар в стороні від дороги і села, захований за руїнами якоїсь МТС, куди веде вузька асфальтована дорога, 5 молодих хлопців, гудіння болгарки, сморід фарби, кілька розібраних авт. Приїхали, подивилися, почухалися. "Ну я таке вже робив в одній копійці. Тут можна дві штаби наварити так і отак. Але це ж возні...." - "Та ми платимо" (на цій фразі в мене йокнуло, бо вона в мене асоціюється з понтами типу "хочу, даю любі бабки"). Одним словом за дві години хлопці заварили нашу тягу, ще й підмалювали, а на питання про надійність відповіли щось типу "машину, з огляду на її вік і стан, переживе". Взяли за то 300 грн. і то з таким виглядом, наче хочуть від нас непомірні бабки.
Ночували тої ночі біля Чорткова. Заїхали б дальше, але тамтешні серпантини замордували бідну Волгу, незвичну до таких режимів і в Бучачі на черговому підйомі вона таки закипіла. Стали, остигли, а потім полегоньки поїхали шукати стоянку. Місцину знайшли якусь насправді містичну, співзвучно до назви міста. Весь вечір, поки ми розкладалися, до нас ішла гроза. Грому чути не було, алле хмарилося і блискало звідусіль. І то таки направду звідусіль. Над нами світили зорі, а довкола було хмарно і небо постійно спалахкуваало. Десь після півночі почувся перший грім, а над ранком нарешті пролилося. Коли ми попрокидалися, грози вже не було, але дощ то ледь цяпотів, то пускалася злива. А коли ми таки вилізли з намету, з'ясувалося, що довкола ясно, а над нами крутиться одна хмара. з котрої неперервно ллє. І тільки ми спакувалися під дощем, як дощ припинився. От така містика...
В Кам'янець ми приїхали вже в спеку. Добряче замучені. Це був вівторок, туристів майже не було, і, думаю, це було добре. Два дядьки провезли нас бричкою по центру з невеличкою оглядовою екскурсією, зробивши лікнеп з історії міста і показавши, куди варто зайти. Потім діти вибігалися по фортеці, залізаючи в кожну вежу. Наприкінці я вже просто сіла на траву і сказала, що зачекаю їх. Потім був музей в ратуші і костел з мінаретом. Все дуже-дуже гарне, але спека була нестерпна. То ж ми прийшли до висновку, що в ніякий Хотин і все решту не їдемо, правимо на Вінницю, а поїздку замками треба планувати окремо.
Наступну ніч ночували десь біля Шаргороду. Уже з вечора в стороні бачили грозу, серед ночі вона нас таки накрила.... За Немировом вискочили на трасу, до Умані, а потім звернули на Первомайськ. Якщо в Первомайську з'їжджати не на Вознесенськ, а на Доманівку, то дорога добра і зовсім порожня. Їхалося легко, ставати не хотілося. Біля першої ночі були біля Миколаїва, звернули на Очаків, алле вирішили в Осетрівку серед ночі не падати, щоб не ворохобити господаря. Заночували в саду біля Рівного. Чи ж треба казати, що гроза нас дісталла і тієї ночі? До речі, то був останній дощ за весь час нашого перебування там.
далі буде, як стане натхнення.
