Нема злого, аби не вийшло на добре

Цинічне стерво

 Коли я чую "для них війни нема, вони сидять по кабаках і їздять по курортах", я підозрюю фальш. І нічого не можу з собою зробити. 

Чому? Та тому що я не вірю в півторарічне співпереживання подіям, які далеко. Це не стосується людей, які пройшли війну чи тих, у кого воюють близькі. Я про тих, хто далеко від війни. Ми вже пережили шок від перших втрат. Ми відпереживали і відплакали. І ми звикли. Це нормально. Це захист психіки.

Але я не психолог. Я можу помилятися. Просто суджу по собі. Можливо, я цинічне бездушне стерво.

Я перестала співпереживати смертям на війні давно. Більше року тому. Можливо, це специфіка виключно моєї психіки, але приватно чула про це і від деяких інших волонтерів. В мене відключені емоції стосовно чужих людей. 

Коли я чую про чергового пораненого, в мене включається алгоритм: де? діагноз? що потрібно? Хомяки, Ліпська, волонтерська сотня  і т.д. І блін, нуль емоцій. В кращому випадку я про це згадую і малюю їх імітацію на обличчі з поваги до співрозмовника. В гіршому - скеровую кого треба  куди треба і переключаюся на наступну задачу.

Коли я чую про "накрило, все згоріло", я не чую подробиць, в мене тут же вмикається режим перевірки і потреб: підрозділ, командир, позиція, телефон, друже, що там у вас?, а після цього оптимізація і виконання задачі.

Коли до мене приходять з черговою пропозицією участі в якомусь проекті, в голові автоматично малюється SWOT-матриця.
 

Про мотивацію

Тоді яка мотивація? Якого дідька я більше року займаюся волонтерством на шкоду роботі, сім'ї, дітям, здоров'ю? Якщо війна мене давно не торкає? Якщо я не переймаюся жертвами, не співпереживаю родичам загиблих? Бо не хочу, щоб війна прийшла до Львова? І це теж, але не в першу чергу.

Тут накладається дві речі: раціональні і ірраціональне. Логіка і виховання.

Про виховання

Не можу сказати, що мене виховували особливим патріотом. Я росла в період перебудови, відповідно моє виховання - суцільна каша шкільного комунізму і домашнього "того, про що не можна говорити".  Єдине, чим мене з малечку вчили пишатися, це родина, окремі представники якої досягли у цьому житті чимало. В процесі того, як ставало можна, я довідувалася нові і нові подробиці з життя своїх предків. А дещо - спостерігала на власні очі.

Спершу я слухала про дідуся, який завідуючи кафедрою в унверситеті, безкоштовно готував до вступу талановитих дітей. І коли вдячні батьки подарували килим, а син за дідусевої відсутності цей килим прийняв, дідусь зліг із серцем, і відійшов лише після того, як подарунок повернули. Про те, що перед тим дідусь із бабусею, отримавши листа від двоюрідного брата з Аргентини, на 6 років поїхали на білі ведмеді, де валили ліс і поховали новонароджену дитину, я тоді ще не знала, і дивувалася, чому нічого не розповідають про війну. У них було троє дітей. І жили вони дуже важко. Але час від часу дідусь приводив додому на обід студентів. Ну бо здалеку, і в гуртожитку, і бідося...

Потім я читала про прабабусю, Марійку Підгірянку. Поетесу і вчительку. Яка в першу світову опинилася з 4ма дітьми у таборі для переселенців у Гмінді в Нижній Австрії. І, маючи вже можливість повернутися додому, залишилася, бо потрібно було вчити українських дітей в таборі. Це з 4-ма малими дітьми!

А потім я спостерігала, як інша бабуся з дідусем відкривали церкву в Рожнятові. Як дідусь ходив по хатах і просив записатися в 20ку. "Він мені каже, Николо, у мене діти. А в мене що, песята?" Як бабуся їздила в Москву, щоб дозволили відкрити церкву. Як потім поверталися в УГКЦ. Всі казали, що треба, всі підтримували на словах, але коли доходило до діла, зголошувалися одиниці. Бо діти, бо робота, бо є за що притиснути. А моя мама в той час вчителювала, хто розуміє, про що я. І бабуся з дідусем не опускали рук, просто робили, що мали. Хоч не мусили. Потім, коли стало можна, і коли це стало престижно і прибутково, їх просто посунули.
 

Когнітивний дисонанс

Я не можу знайти відповідь на одне запитання.

Пишаючись своїми родичами, які служили кожен на своєму місці, ризикуючи, а часто і жертвуючи добробутом, майбутнім, часом тощо, хоча могли насолоджуватися життям, як можу я зараз стояти осторонь? Будучи вихована на їх прикладі. Я, котра в дитинстві шкодувала, що живу в спокійний час і не маю змоги "здійснити подвиг" (хто з нас про це не мріяв?). Я, котра сотні раз уявляла, як би повелася на їхньому місці. І я, котра зараз опинилася в епіцентрі подій, від яких залежить доля держави.

Я не мушу зводити кінці з кінцями. Мені не загрожує в'язниця, заслання і втрати. Я навіть прибуток не втрачаю, - фрілансерство дає великий простір для маневру. Це не загрожує майбутньому моїх дітей.
То яка у мене може бути відмазка? Яка причина? Мені не дала нічого держава? Так у них взагалі держави не було. Від нас нічого не залежить? А що залежало від вчительки у тифозному таборі? Чи від священика у маленькому селі Жужеля?

Все, чим я жертвую, це мій власний вільний час. І трохи здоров'я, - але я і так знайшла би, куди його загробити. Час на дітей? Так. Але взамін вони отримують приклад. Той самий, який отримала я, коли бабуся з дідусем в Рожнятові відкривали церкву. Приклад того, що не можна стояти осторонь. Що суспільне може і має бути над особистим...


Мотивація

Отож я буду продовжувати. З дуже прагматичних міркувань. Моїм дітям потрібен приклад. Я хочу, щоб вони навчилися ставити суспільне над власним. На практиці, а не на словах. З мене нікудишній педагог, я не вмію виховувати дітей. Все, що я можу, це, маючи свій результат, спробувати відтворити і повторити процес...

А поза тим, я відновлюватиму сили в кіно і на каві. І в кожному, хто весело гульбанить у центрі міста, бачитиму того анонімного доброчинця, який скидає мені на картку тисячу гривень щомісяця. Або приносить по кілька блоків сигарет до Данила. Або безкоштовно ремонтує машини для АТО. Або щотижня годинами сидить в госпіталі.

PS. Десь зо пів року тому один священик мені сказав: це погано, якщо емоції переважають над розумом і заважають роботі. Але пам’ятай, що добрі справи без любові мертві... З того часу наново вчуся любити...