Нема злого, аби не вийшло на добре

Лідка взялася кидати дартс.
Богдан: "підійди ближче"
"Та ні, я звідси кидала вже."
"Куди, в стінку?"
"Ні.... не тільки..."


Дарка, переписуючи на чисто ДКР з фізики. Тема, яку вона пропустила і ми з нею розбирали за чужим конспектом, а потім вона три дні пихтіла над задачами.
"Н-дя, мені б ще одну таку ДКР, і я б ті задачі як горіхи..."
"А тепер уяви, що це почув хтось із твоїх колишніх однокласників"
"Гм... докотилися... Але є один позитив: я тепер знаю принцип роботи ровера, будову витягу з криниці і що таке шків."

І це ж не повний місяць, а як підхід помінявся...

Це було в далекому 91му.

Я брала участь в міській олімпіаді з математики, з тріском її провалила, бо на нервах мене підвів шлунок, і весь час мене нудило, було не до задач.
Але перед олімпіадою нас усіх зібрали в актовому залі "червоної" школи на Городоцькій, і тоді я вперше почула таке чудернацьке для того часу слово "ліцей".

Зараз я навіть не пригадую, де були іспити - точно не в теперішньому приміщенні ліцею. Коли тато привів мене на математику, для нього то було просто моєю забаганкою. Я хвилювалася, а він - ні. Я була круглою відмінницею, математику ловила на ходу, але тато цілком здавав собі справу, що на фоні слабенького класу це нічого не означало.
А потім виявилося, що математику я написала дуже непогано.

А потім була фізика. Я не пригадую своїх емоцій, як і самого іспиту. А от тато (заядлий курець) в якомусь коридорі під класом зі жменею згрижених сірників стоїть у мене перед очима уже 20 з гаком років...

І от прийшла моя черга гризти сірники...
Завтра фізика, позавтру математика.
Дитина не хвилюється (здоровий пофігізм - велика штука)
Я собі місця вже не знаходжу...
Помоліться за нас...