uka_didych: (keep)
1660820_505143772939096_2066636997_n


*****************
Мальчиков укрывают флагами.
С головой.
Не вой, дура, говорю, твой – живой. Живой.
Он такой же, как они – тоже рвется в бой.
Долго трубку не берет. Но не вой.
Не вой.

Мальчиков кладут рядком.
Прям на мостовой.
Лиц не видно. Не смотри. И не вой. Не вой.
Твой такой же – как они – на передовой.
Разбирает мостовую по кускам.
Живой.

Мальчиков выносят строем.
Траурный конвой.
Не считай. Зажмурься. Помни, Бог с тобой.
Он придет. Под утро. Мятый и седой.
Ты отпустишь снова. Просто жди.
Не вой.

О. Кашпор


*****************
Вставай. Ходімо, синку мій, до дому...
До тебе йшла. А вслід собака вив...
Віддай мені, віддай свій біль і втому.
Я витримаю все, лиш ти би, рідний, жив.
Ти не дивися страшно так у хмари,
У синім погляді відбився чорний світ.
Я не благатиму на вбивцю кари,
Бо доста вже землі Вкраїнській бід.
Пробач, синочку, любий мій, Іванку,
Щось мої мислі не туди, де слід.
Я фото гладила твоє до ранку,...
А потім вість страшну приніс сусід.
Йому не вірю.Ти ж сказав - повернусь,
Ще дід учив триматись за слова.
Ну, як же так. Сказав - повернусь,
А сам лежиш у ранах голова.
Коли ти виріс? Вчора ще не було
В твоїм волоссі й нитки сивини
А, знаєш, сину, моє серце чуло,
Як ти поранений просив води.
Святої трошки принесла з Йордану,
Тряслися руки, хлюпалась вона.
Ти пий, синочку, рідний мій, Іване,
Вона врятує. То ж свята вода.
Вставай. Ходімо, сину мій, до дому,
Я знову хустку в ружі одягну...
Забудемо про біль і втому,
Благаю, не лишай мене одну.....

Оксана Максимишин-Корабель 21 лютого 2014р.


*****************
Я – мальчик.
Я сплю, свернувшись в гробу калачиком.
Мне снится футбол. В моей голове – Калашников.
Не вовремя мне, братишки, пришлось расслабиться!
Жаль, девочка-врач в халатике не спасла меня…

Я – девочка-врач.
Я в шею смертельно ранена.
В моём городке по небу летят журавлики
И глушат Wi-Fi, чтоб мама моя не видела,
Как я со своим любимым прощаюсь в Твиттере…

Я – мама.
О фартук вытерев руки мыльные,
Звоню на войну я сыночке по мобильному.
Дитя не берёт! Приедет, − огрею веником!
«Его отпевают», − слышу ответ священника…

Я – батюшка.
Я собор свой открыл под госпиталь
И сам в нём служу медбратом, помилуй Господи!
Слова для души, что чреву – пуд каши гречневой:
За это крестил поэта я, пусть и грешен он...

Я – просто поэт.
Я тоже стою под пулями.
Кишка, хоть тонка, как лирика Ахмадулиной,
Но всё ж не настолько, чтобы бояться красного:
Нужнее стихов сегодня – мешки с лекарствами…

Я – старый аптекарь.
Мне бы – давно на пенсию:
Сидеть и блаженно пялиться в ящик с песнями.
Но кончились бинт, и вата, и маски вроде бы:
Начальник, пришли термальной воды для Родины!

Я – Родина.
Я ребёнок − и сплю калачиком.
Назначенный государством, ко мне палач идёт,
Из недр моих вырыв мрамор себе на логово:
Налоговой сдал налог он, но Богу – Богово.

Я – Бог.
И я тоже − Папа. Сынок Мой Ласковый
У дауна в классе детский отнял Калашников.
Сказал, мол: «Ни-ни!» − и прыгнул без парашютика…

Спи, золотко.
Спи, Мой Мальчик.

Я Воскрешу Тебя.

Женя Бильченко


*****************
Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.

Голубко, не плач.
Так судилося, ненько,
Вже слово, матусю, не буде моїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько
Розкажу, як мається в домі новім.

Мені колискову ангел співає
I рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває
Душа за тобою, рідненька, щемить.

Мамочко, вибач за чорну хустину
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я люблю. I люблю Україну
Вона, як і ти, була в мене одна

Оксана Максимишин-Корабель
12 лютого 2014р


А сотню вже зустріли небеса..
Летіли легко,хоч Майдан ридав..
І з кров´ю перемішана сльоза....
А батько сина ще не відпускав..

Й заплакав Бог,побачивши загін:
Спереду - сотник ,молодий,вродливий
І юний хлопчик в касці голубій,
І вчитель літній-сивий-сивий..

І рани їхні вже не їм болять..
Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло..
Як крила ангела, злітаючи назад,
Небесна сотня в вирій полетіла...

Людмила Максимлюк
21.02 2014


*****************
Голуб сидить на труні.
В тебе губи крижані.
В тебе руки кам’яні.
Образ плаче на стіні.

Запеклася в скроні кров
Ще як мозок не схолов,
Ще як звіра не зборов,
Захищаючи любов.

Голуб на труні сидить.
Голуб крильми тріпотить.
Для сльози – прощання мить.
Для душі – Небес блакить.

©Ярослава Федорів


*****************
Пливуть гроби по морю, як човни -
по морю рук, по морю сліз і гніву.
Пливуть в човнах розтерзані сини
на хвилі молитов і переспіву.
Так ніби в жилах замерзає кров,
а потім б'є у скроні голос крові
за тим, хто тихо жив, а відійшов
у дзвонах слави праведним героєм.
Пливуть човни, гойдає кожну лодь
людська долоня, тепла і тремтяча,
човнами править втишений Господь,
а серце розривається і плаче.
І кожна мати плаче, і пече
їй кожна рана у чужого сина.
Стоїть Майдан братів - плече в плече
і разом з ним ридає Україна.
Нехай же вам, герої, віддає
Святий Петро ключі від того раю,
де убієнний ангелом стає,
бо він герой. Герої не вмирають.
Герої не вмирають. Просто йдуть
з Майдану - в небо. В лицарі - зі смерті.
Пливуть човни. Пливуть човни. Пливуть...
Героєм слава - вписано у серці.


********************
А сотню вже зустріли небеса...
Летіти легко, хоч Майдан ридав...
І з кров'ю переміщена сльоза...
А батько сина ще не відпускав...

Й заплакав Бог, побачивши загін —
Спереду - сотник, молодий, вродливий,
І юний хлопчик в касці голубий,
І вчитель літній - сивий-сивий...

І рани їхні вже не їм болять ...
Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло...
Як крила ангела, злітаючи назад,
Небесна Сотня в вирій полетіла...

Л. Максимлюк
uka_didych: (свічка)
Господи, сохрани....

Originally posted by [livejournal.com profile] alex009p at Шість картоплин

Горить свічка…
Вона б горіла навіть тоді, коли б цей День Пам’яті не мав безпосереднього відношення до нашої сім’ї. Але, на жаль, це не так.

Той жах відібрав у мене моїх дідуся і бабусю. Звичайно, я не міг бачити їх. Я навіть не бачив жодного їх фото, жодної речової згадки про них. Та і як це могло бути, якщо і мама, дивом виживши, покинула рідну домівку і все, що там було, назавжди.

Її, дванадцятирічне дівча, знайшов рідний старший брат, мій дядько Іван. Знайшов десь у кущах, поряд з батьківським подвір’ям, де вона чи намагалася знайти щось, щоб кинути до рота, чи ховалася, щоб її не з’їли. Захистити ж нікому вже було. Її батьки, ті самі мої дідусь і бабуся, вже померли до того часу голодною мученицькою смертю і, навіть помираючи, віддавали останні крихти їй в надії, що виживе.


Читати далі )

uka_didych: (свічка)
Іронічний, колючий, категоричний, всюдисущий, з традиційною цигаркою, фотоапаратом і специфічним почуттям гумору.

Його любили і ненавиділи, проти його модераторства повставали і навіть створювали альтернативні форуми.
Але для тих, хто хоч трохи спілкувався на ЛФ і ДП, Левандівка - це давно не район Львова.

Ці форуми вже ніколи не будуть такими як були, а багато з нас втратили справжнього друга.

Спочивай в мирі...


на столі залишився недопитий чай, канапки і відкритий форум на моніторі...

uka_didych: (sova)
За протестами підприємців всі інші теми відійшли на другий план, а дарма. Бо під шумок можна такого натворити...

Знайдіть трохи часу прочитати Настину статтю про Десятинку.
uka_didych: (свічка)
Лесь Сердюк
uka_didych: (свічка)
Хотіла щось написати з приводу трагедії під Смоленськом, але не могла дібрати слів. Це зробив [livejournal.com profile] otiec , додати нічого.
Щирі співчуття.
uka_didych: (клітка)
Почали ремонт, в хаті розруха. Живу з Лідкою і Тапком на Сихові, Богдан вдома. Всього три дні, а вже втомилася від цього. В таких ситуаціях особливо сильно відчуваю, наскільки Богдан є невід'ємною складовою мого внутрішнього комфорту.

Якщо нічого не зміниться, то в суботу ми тут, а в неділю в Сприні. Хоча, я вже давно зареклася планувати щось.

uka_didych: (свічка)
Ще до вчорашньої теми http://shiropaev.livejournal.com/22477.html
uka_didych: (свічка)
Голодомор - геноцид чи ні?
це потрібно прочитати.

Представники найчисельніших етносів на всій території СРСР за матеріалами переписів 1926, 1937 рр.

Національність

1926 р.

1937 р.

1937 у % до 1926

Росіяни

77 791 124

93 933 065

120,7 %

Українці

31 194 976

26 421 212

84,7 %

Білоруси

4 738 923

4 874 061

102,9 %

Узбеки

3 955 238

4 550 532

115 %

Татари

3 029 995

3 793 413

125,2 %

Казахи

3 968 289

2 862 458

72,1 %

Євреї

2 672 499

2 715 106

101,6 %

Азербайджанці

1 706 605

2 134 648

125,1 %

Грузини

1 821 184

2 097 069

115,1 %

Вірмени

1 568 197

1 968 721

125,5 %


Середня тривалість життя чоловіків в Україні (1933 р.)

Середня тривалість життя жінок в Україні (1933 р.)

7,3 роки

10,9 років



uka_didych: (совеня)
Незважаючи на глибоке священиче коріння, я ніколи не помічала за татовою родиною особливої побожності. Традиції - Свят.вечір, Великдень - були. А поза тим... Чого варте лише те, що, маючи в родині священика, тата охрестили лише в дорослому віці, а мене в рік лише тому, що наполягла мамина мама: "нехрещену дитину мені не везіть!". Водночас в матеріальному плані практично всі реалізувалися. Кожен зумів і вивчитися, і нагромадити, і відбутися. І разом з тим все таки зуміли зберегти оту справжню єдність і взаємовиручку, котра мене завжди захоплювала в інтелігентних (не міщанських) галицьких сім'ях.

А потім, уже в пострадянський період, стався якийсь дивний перелом. Будучи заглиблена в свою сім'ю. я практично не мала нагоди спілкуватися з дальшими родичами, лише від тата довідувалася новини, тому була переконана, що до церкви повернулася лише бабуся - уже багато років вона постійно ходила на Літургії, її відвідували сестрички-служебниці, спершу збираючи інформацію про отця Селецького, а потім і просто так. І лише вчора я з подивом помітила, що ці зміни торкнулися в дивний спосіб усієї родини. При чому, це навернення не показне, у вигляді дотримання традиці і ходження до церкви в неділю, а справді глибоке, справжнє. Воно торкнулося не кожного особисто, але кожної гілки - у кожній сім'ї є людина, котра прийшла до Бога, і через котру, хочеться вірити, прийде до Бога і вся сім'я.
Учора на поминках то все надзвичайно точно і глибоко резюмував вуйко, на перший погляд несерйозна ще доволі молода людина, веселун, музикант, балагур - тим більш дивно звучали ті слова з його вуст.

За роки радянської влади було всяке. Хтось боявся зізнатися в приналежності до роду, відійшли від віри, заглибилися кожен у своє виживання. Але родина вижила, вціліла, благополучно хай і важко пройшла через війни і репресії. За кожною долею відчувалася рука Божа. Бо ми - покоління, намолене нашими предками. Ми вціліли завдяки їх молитвам. І тепер наша черга докластися до тієї молитовної скарбниці роду. Прийшла наша черга молитися і за них, тих, то відійшов, і за тих, хто ще живе. А особливо - за своїх дітей. І всі ми до цього тепер прийшли. Хтось швидше, хтось пізніше, кожен по своєму, але прийшли. Бо ми - намолене покоління...

Чомусь мене дуже глибоко зачепило оце словосполучення...

March 2017

S M T W T F S
   1234
5 67891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Oct. 18th, 2017 02:36 pm
Powered by Dreamwidth Studios