uka_didych: (Default)
 + + +

З випаленими очима й залізом в ключиці
жити далі потрібна вагома причина.
І вона говорить йому, дивлячись в застиглі очниці:
не хвилюйся – тепер я буду твоїми очима.

Я завжди зможу дати якусь пораду.
Я оповідатиму, яка погода.
Я тебе надто люблю, щоби казати неправду.
Твоє небажання жити – просто погорда.

А він відчуває, що в тілі його забагато металу,
А він знає, як чорно буде йому до кінця його віку.
А він чує голоси тих, хто виходить з вокзалу.
А він знаходить сльозу, торкнувши мертву повіку.

І каже: тоді розкажи мені, чого я не бачу?
З чого зараз складається небо над нами? 
Скажи, як ти переконуватимеш мою душу незрячу?
Скажи, як домовлятимешся з моїми снами?

Ти не бачиш, - говорить вона, - як нам бракує удачі,
як вперто протоптують стежку ранкові трамваї,
а ще не бачиш, як постаріли ті, кого ти бачив,
і як забувають про тих, кого вже немає.

Я зможу, - говорить вона, - бути легкою, як видих,
бути як звір, що нікому не вчинить кривди.
Єдине, чого не зможу – 
зробити так, щоби ти забув про своїх загиблих,
щоби тобі не снились ті, хто ніколи не прийде.

…І навіть якщо ця зима буде тривати роками,
навіть якщо світ болітиме кожним вдихом – 
будь його диханням і руками,
будь голосом його, будь його сміхом.
Маєш тепер бачити за тих, хто не бачить,
Маєш тепер любити за тих, хто не любить,
Цієї зими навіть дерева стоять, неначе
вони теж втомилися, вони теж, як люди.
Будь продовженням його збитих пальців,
будь закінченням його довгих речень.
Зимове небо над вами вранці
складається з доказів і заперечень.

 

Сергій Жадан

uka_didych: (Default)
 Artem Polezhaka

І ненародженим,
І мертвим,
І живим
Пораду я залишу, наче спадок:
Кладіть бруківку в декілька шарів –
Воно надійніше.
Та і про всяк випадок…
А станеться гулянка,
Чи пікнік,
Чи ранок із бажанням похмелиться:
Скляні пляшки не кидайте в смітник,
Залиште трохи –
Раптом знадобиться…
А маєш ти авто, чи чоперок,
І в гаражі півметри вільних місця:
Закинь старі покришки у куток,
Нехай лежать –
Вони ж не просять їсти.
І взагалі, дорослий чоловік
В хазяйстві має будівельну каску,
Листок заліза, биту, дробовик,
Кувалду, респіратор, вогнегасник!..
І поки півник ще не здох двоглавий,
Допоки друзі і часи мінливі,
Тримайте в гардеробі балаклаву.
Бо на віку, бач, як на довгій ниві…

 

https://www.facebook.com/oksana.loda/posts/846959198729793?fref=nf&pnref=story

uka_didych: (Default)
***
Перерахуй на п’ять касок і випий три шоти –
Ми так живем. Виживаєм, вірніше, тихцем.
Та не рятують кевларові майки і шорти
Від цього чорного літа з безоким лицем.
Run, Forrest, run. Ти ще можеш як мінімум бігти.
Втоптуй в асфальт ці даремні ненависть і страх,
Поки у мертвих військових волосся і нігті
Вже проростають травою в донбаських степах.
Бігти на смерть, нагло віку собі вкоротити
Здатен не кожен. Ти здатен? – питання у лоб.
А на Майдані тепер продаються магніти,
Бій на Грушевського на холодильники щоб...
Знаєш, насправді, цукерки всі-всі без начинки,
І що не вибереш – втратиш ще більше, на жаль.
А десь під ранок приходять нездійснені вчинки
Випити крові у наших вчорашніх бажань.
Ми не втечемо від себе, куди правду діти.
Live, Forrest, live. Поки небо тебе береже.
Нам із тобою прийдеться колись народити
Тисячі хлопчиків... Тисячі, тисячі вже!
Просто біжи навпростець, будь спокійним і мудрим,
Поки війна із війною зминає траву.
І тільки місяць стікає блідим перламутром
На закривавлено-макову передову...


Іра Цілик
uka_didych: (keep)
1660820_505143772939096_2066636997_n


*****************
Мальчиков укрывают флагами.
С головой.
Не вой, дура, говорю, твой – живой. Живой.
Он такой же, как они – тоже рвется в бой.
Долго трубку не берет. Но не вой.
Не вой.

Мальчиков кладут рядком.
Прям на мостовой.
Лиц не видно. Не смотри. И не вой. Не вой.
Твой такой же – как они – на передовой.
Разбирает мостовую по кускам.
Живой.

Мальчиков выносят строем.
Траурный конвой.
Не считай. Зажмурься. Помни, Бог с тобой.
Он придет. Под утро. Мятый и седой.
Ты отпустишь снова. Просто жди.
Не вой.

О. Кашпор


*****************
Вставай. Ходімо, синку мій, до дому...
До тебе йшла. А вслід собака вив...
Віддай мені, віддай свій біль і втому.
Я витримаю все, лиш ти би, рідний, жив.
Ти не дивися страшно так у хмари,
У синім погляді відбився чорний світ.
Я не благатиму на вбивцю кари,
Бо доста вже землі Вкраїнській бід.
Пробач, синочку, любий мій, Іванку,
Щось мої мислі не туди, де слід.
Я фото гладила твоє до ранку,...
А потім вість страшну приніс сусід.
Йому не вірю.Ти ж сказав - повернусь,
Ще дід учив триматись за слова.
Ну, як же так. Сказав - повернусь,
А сам лежиш у ранах голова.
Коли ти виріс? Вчора ще не було
В твоїм волоссі й нитки сивини
А, знаєш, сину, моє серце чуло,
Як ти поранений просив води.
Святої трошки принесла з Йордану,
Тряслися руки, хлюпалась вона.
Ти пий, синочку, рідний мій, Іване,
Вона врятує. То ж свята вода.
Вставай. Ходімо, сину мій, до дому,
Я знову хустку в ружі одягну...
Забудемо про біль і втому,
Благаю, не лишай мене одну.....

Оксана Максимишин-Корабель 21 лютого 2014р.


*****************
Я – мальчик.
Я сплю, свернувшись в гробу калачиком.
Мне снится футбол. В моей голове – Калашников.
Не вовремя мне, братишки, пришлось расслабиться!
Жаль, девочка-врач в халатике не спасла меня…

Я – девочка-врач.
Я в шею смертельно ранена.
В моём городке по небу летят журавлики
И глушат Wi-Fi, чтоб мама моя не видела,
Как я со своим любимым прощаюсь в Твиттере…

Я – мама.
О фартук вытерев руки мыльные,
Звоню на войну я сыночке по мобильному.
Дитя не берёт! Приедет, − огрею веником!
«Его отпевают», − слышу ответ священника…

Я – батюшка.
Я собор свой открыл под госпиталь
И сам в нём служу медбратом, помилуй Господи!
Слова для души, что чреву – пуд каши гречневой:
За это крестил поэта я, пусть и грешен он...

Я – просто поэт.
Я тоже стою под пулями.
Кишка, хоть тонка, как лирика Ахмадулиной,
Но всё ж не настолько, чтобы бояться красного:
Нужнее стихов сегодня – мешки с лекарствами…

Я – старый аптекарь.
Мне бы – давно на пенсию:
Сидеть и блаженно пялиться в ящик с песнями.
Но кончились бинт, и вата, и маски вроде бы:
Начальник, пришли термальной воды для Родины!

Я – Родина.
Я ребёнок − и сплю калачиком.
Назначенный государством, ко мне палач идёт,
Из недр моих вырыв мрамор себе на логово:
Налоговой сдал налог он, но Богу – Богово.

Я – Бог.
И я тоже − Папа. Сынок Мой Ласковый
У дауна в классе детский отнял Калашников.
Сказал, мол: «Ни-ни!» − и прыгнул без парашютика…

Спи, золотко.
Спи, Мой Мальчик.

Я Воскрешу Тебя.

Женя Бильченко


*****************
Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.

Голубко, не плач.
Так судилося, ненько,
Вже слово, матусю, не буде моїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько
Розкажу, як мається в домі новім.

Мені колискову ангел співає
I рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває
Душа за тобою, рідненька, щемить.

Мамочко, вибач за чорну хустину
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я люблю. I люблю Україну
Вона, як і ти, була в мене одна

Оксана Максимишин-Корабель
12 лютого 2014р


А сотню вже зустріли небеса..
Летіли легко,хоч Майдан ридав..
І з кров´ю перемішана сльоза....
А батько сина ще не відпускав..

Й заплакав Бог,побачивши загін:
Спереду - сотник ,молодий,вродливий
І юний хлопчик в касці голубій,
І вчитель літній-сивий-сивий..

І рани їхні вже не їм болять..
Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло..
Як крила ангела, злітаючи назад,
Небесна сотня в вирій полетіла...

Людмила Максимлюк
21.02 2014


*****************
Голуб сидить на труні.
В тебе губи крижані.
В тебе руки кам’яні.
Образ плаче на стіні.

Запеклася в скроні кров
Ще як мозок не схолов,
Ще як звіра не зборов,
Захищаючи любов.

Голуб на труні сидить.
Голуб крильми тріпотить.
Для сльози – прощання мить.
Для душі – Небес блакить.

©Ярослава Федорів


*****************
Пливуть гроби по морю, як човни -
по морю рук, по морю сліз і гніву.
Пливуть в човнах розтерзані сини
на хвилі молитов і переспіву.
Так ніби в жилах замерзає кров,
а потім б'є у скроні голос крові
за тим, хто тихо жив, а відійшов
у дзвонах слави праведним героєм.
Пливуть човни, гойдає кожну лодь
людська долоня, тепла і тремтяча,
човнами править втишений Господь,
а серце розривається і плаче.
І кожна мати плаче, і пече
їй кожна рана у чужого сина.
Стоїть Майдан братів - плече в плече
і разом з ним ридає Україна.
Нехай же вам, герої, віддає
Святий Петро ключі від того раю,
де убієнний ангелом стає,
бо він герой. Герої не вмирають.
Герої не вмирають. Просто йдуть
з Майдану - в небо. В лицарі - зі смерті.
Пливуть човни. Пливуть човни. Пливуть...
Героєм слава - вписано у серці.


********************
А сотню вже зустріли небеса...
Летіти легко, хоч Майдан ридав...
І з кров'ю переміщена сльоза...
А батько сина ще не відпускав...

Й заплакав Бог, побачивши загін —
Спереду - сотник, молодий, вродливий,
І юний хлопчик в касці голубий,
І вчитель літній - сивий-сивий...

І рани їхні вже не їм болять ...
Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло...
Як крила ангела, злітаючи назад,
Небесна Сотня в вирій полетіла...

Л. Максимлюк
uka_didych: (зануда)
Лже-Мойсей

Тепер, коли ми всі прийшли уже до тями,
І віри більш нема в обітованний край,
Зізнаюсь вам: мене найняли єгиптяни,
Щоб вивітрити з вас усі думки про рай.

Мені сказали: „Йди, води своїх пісками.
Ось манни сто мішків, ось срібла цілий фунт.
Хай вимруть там усі, хто родом не від Хама, –
Хто ще недосить раб, хто здатний ще на бунт."

А Бог тоді мовчав, – сидів, дивився з трона,
Хоч добре знав, що я – звичайний фарисей,
І що Мойсей гниє в тюрмі у фараона,
І що моє ім‘я – Моше, а не Мойсей...

І я не онімів. Язик мій був ваш ворог.
Я вас переконав, що маємо свій дім,
Розступиться вода, і рабство, наче порох,
Осиплеться з плечей, лиш сядемо у нім.

Ну, ось ми вже й дійшли. Уже доїли манну.
Вже тричі прокляли отой спекотний шлях.
Отам, за тим горбом – не сяйво Ханаану;
Там – Фіви, там нас ждуть Амон, і Ра, і Птах...

Бо, власне, що таке – це слово „батьківщина"? –
Батьки рожденні тут, а що вам до дідів?
Вас вигодував Ніл, і хай згорбатив спини –
Так ми ж такий народ: народ трудівників.

Ну що ж – доп‘єм бурдюк; якраз усім по краплі,
Дасть Ра – вже на обід з‘їмо по ковбасі...
Там Фіви, там нас ждуть...
І свиснули дві шаблі:
„Ти поспішив, Моше!
Ще вимерли не всі!"
uka_didych: (мандри)
Геніально від Ігора Жука

...І світ збагнув, що ми в нім – не останні,
Вивчав слова „Хрещатик” і „Майдан”...
То хто ж це там блукає по Майдані
Під тихий дзенькіт порваних кайдан?

Чи Воїн Світла зняв іржаві лати,
Чи ложки б’ють у мисочки борщу?..
Тоді і сніг не міг нас подолати –
А зараз вистачає і дощу...

Такий сумний діагноз – ця зневіра;
Від голови до кінчика хвоста
Ми гнали з себе і раба, і звіра,
А вигнали – лишилась пустота.

А прапори на вудлищах тріпочуть,
На них – і „Р”, і „К”, і „П”, і „Б”,
Вони до нас всередину так хочуть! –
Щоб ми у собі не знайшли себе.

А ми шукаєм – о, як ми шукаєм! –
Кого ми тільки в собі не знайшли! –
Там бідна Герда бігає за Каєм, 
Там ремигають чіпчині воли...

Бандура пише ноти балалайкам,
І ті, сердешні, корчаться від мук, 
Коли могутнім тримільйонним "лайком"
Maydan.ua заповнює Фейсбук.
uka_didych: (ранок)
Сьогодні я вперше почула матюк від своєї дитини :(
Від Дарці.
Бавлячись, вона щось дуже виразно й емоційно декламувала. Тексту з іншої кімнати я не чула, але наприкінці чітко було чути "піііііііііі". Кличу, прошу повторити для мене. Повторює, і то з таким артистизмом, що треба бачити і чути:

Як романтично пахне ковбаса!
І помідори густо зашарíлись.
А у пляшчúні - чиста, мов сльоза,
Горілочка домашня причаїлась.
... І сало ніжним зваблює тільцем,
І хліб наставив загорілу спину...
Якщо ти млієш, бачачи ОЦЕ,
Чому ж ти, _піііііі_, не любиш Україну?!


Дитині 11 років! Звідки?????
"А то в Насті на телефоні записано. Мені сподобалося, і я вивчила. Тільки там замість пііі було ... б*"
Благо, задумалася, перш ніж вимовити...
Отак я почула від своєї дитини перший в житті матюк...

Настя - товаришка з двору, з якою вони бавилися ще в часи, коли на Сихів приїжджали до бабусі. Її мама виявилася вчителькою світової літератури в Дарці.

А ви кажете, діти деградують!
uka_didych: (зануда)
Набирала дитині для проекту в школу поезії Марійки Підгірянки. Кладу сюди, аби не загубилося.

 

власне віршики )
uka_didych: (sova)
Марчик показав прекрасне:


 
(...)кожний музичний акорд має своє математичне рівняння і п’яніст з математичною освітою мігби заграти цей акорд, якщо б замість нот мав дане відповідне рівняння.

Наведених висловів досить, щоб повірити, що математик живе красою своїх конструкцій, що чар математики прояснює радістю весь шлях його життя. Цього факту не в силі очевидно зрозуміти людина, що математики не знає і не розуміє, але не винна в цьому й музика, що не захоплюється нею глухонімий каліка. Правда, що конюнктуральний міліонер не пропустить жадної премієри, а не може захоплюватися новими математичними теоріями. Однак і в цьому невинна математика, що сноб має вухо, та не має мозґу. Мало ще сьогодні аматорів математики, а більше меломанів тому, що більш на світі дурних як глухонімих.

Мирон Зарицький
uka_didych: (совеня)
Шукала дитині вірш про мову і випадково надибала:

Іван Малкович

НАПУЧУВАННЯ СІЛЬСЬКОГО ВЧИТЕЛЯ

Хай це, можливо, і не найсуттєвіше,
але ти, дитино,
покликана захищати своїми долоньками
крихітну свічечку букви «ї»,
а також,
витягнувшись на пальчиках,
оберігати місячний серпик
букви «є»,
що зрізаний з неба
разом із ниточкою.
Бо кажуть, дитино,
що мова наша — солов'їна.
Правильно кажуть.
Але затям собі,
що колись
можуть настати і такі часи,
коли нашої мови
не буде пам'ятати
навіть найменший соловейко.
Тому не можна покладатися
тільки на солов'їв,
дитино.

Якщо мені не зраджує пам'ять, на ці слова співав Морозов? А мо, хтось і мп3 має?

 
uka_didych: (sova)
Здається, вже всі сьогодні публікували її  поезію. Крім мене. Надолужую...

Любов Нансена

Я кохаю Вас, Єво. Не виходьте за мене заміж. 
Не жалійте мене, хоч і тяжко буде мені. 
Я Вас прошу, ні слова. Усе передумайте за ніч. 
Добре зважте на все, і вранці скажете: ні. 

Світла мрія про Вас співає мені як сирена. 
Прив'яжуся до щогли і вуха воском заллю. 
Розумію, це щастя. Але щастя — воно не для мене. 
Я боюся Вас, Єво. Я вперше в житті люблю. 

Моя Пісне Пісень! Золоте пташеня мого саду. 
Корабель попливе, я не вдержу його в берегах. 
«Фрам» — це значить «Вперед». Ви залишитесь, Єво, позаду. 
Бо до серця підступить вічний пошук у вічних снігах. 

Тиждень буде все добре. цілуватиму Ваше обличчя. 
Може, навіть, не тиждень, а цілі роки минуть. 
Будем дуже щасливі. Але раптом Воно покличе. 
Ви зумієте, Єво, простити це і збагнуть? 

Ви не будете плакать? Не поставите душу на якір? 
Не зіткнуться в мені два начала — Ви і Воно? 
Я без Вас нещасливий. А без нього буду ніякий. 
Я без Вас збожеволію. А без нього піду на дно. 

Ваш теплі долоні і мої відморожені руки… 
Як вуста відірву від такої сумної руки? 
Чи зумієти жить від розлуки і знов до розлуки? 
А якщо доведеться чекати мене роки? 

«Фрам» застрягне в льодах… А якщо не вернуся я звідти?.. 
Я ж собі не прощу! А якщо у нас буде дитя?! 
Ви, така молода!.. Ви, що любите сонце і квіти! 
— Я люблю Тебе, Нансен! І чекатиму все життя. 

Все, що є найсвятіше в мені, називається Нансен. 
Хай співає сирена, вона перед нами в боргах. 
Я сама розіб'ю об «Фрамові» груди шампанське, 
Як покличе тебе вічний пошук у вічних снігах. 

Моя Пісня Пісень! Вічний саде мій без листопаду! 
Ти відкриєш свій полюс. Тебе не знесе течія. 
Подолаєш сніги. Все залишиться, милий, позаду. 
«Фрам» — це значить «Вперед». А на обрію буду я

uka_didych: (Default)
Народ, особливо пластуни, виручайте! Мені треба ноти або нормальне аудіо до цієї пісні.


Халепа в тому, що треба сьогодні....

І є ще одна потреба, менш нагальна, кілька днів терпить - будь який дитячо-прийнятний вірш на тему грецьких богинь. Дитина попала під вплив вуйка [livejournal.com profile] leomarek а і на шкільний маскарад хоче бути Афіною, ну в крайньому разі іншою грецькою богинею. Вуйка озадачили, але ж воно таке, що на нього де сядеш, там злізеш. Ще пробую схилити дитину до якоїсь альтернативи, але там впертості позбирано з усіх предків по максимуму...

ПС. прийшов в голову Котляревський, але...
uka_didych: (га?)
Замість вичитувати, слухаю Окуджаву на ютубі

Где-нибудь на остановке конечной
скажем спасибо и этой судьбе,
но из грехов своей родины вечной
не сотворить бы кумира себе.
uka_didych: (Default)
"Маленький зайчонок улыбнулся маме:
Я тебя люблю вот так! – и развел руками.
А вот как я тебя люблю! – мать ему сказала,
Развела руками и тоже показала.
- Это очень много, - прошептал зайчишка,
- Это очень, очень много, много, но не слишком.
Он присел и прыгнул высоко, как мячик
Я тебя люблю вот так! – засмеялся зайчик.
И тогда ему в ответ, разбежавшись, лихо,
- Вот как я тебя люблю! – подпрыгнула зайчиха.
- Это очень много, - прошептал зайчишка,
- Это очень, очень много, много, но не слишком.
- Я тебя люблю вот так! – зайчик улыбнулся
И на травке-мураве перекувыркнулся.
- А вот как я тебя люблю! – мамочка сказала,
Кувыркнулась, обняла и поцеловала.
- Это очень много, - прошептал зайчишка,
- Это очень, очень много, много, но не слишком.
- Видишь, дерево растет, возле речки прямо?
Я тебя люблю вот так! – понимаешь, мама.
А у мамы на руках видно всю долину.
- Вот как я тебя люблю! – мать сказала сыну.
Так прошел веселый день, в час, когда смеркалось,
Желто-белая луна в небе показалась.
Ночью детям нужно спать даже в нашей сказке.
Зайчик маме прошептал, закрывая глазки:
- От земли и до луны, а потом обратно -
Вот как я тебя люблю! Разве не понятно?..
Подоткнув со всех сторон зайке одеяло,
Тихо-тихо перед сном мама прошептала:
- Это очень-очень много, это так приятно,
Когда любят до луны, а потом обратно.

Поцупила у [livejournal.com profile] lavitae

uka_didych: (клітка)
Оця картинка нагадала мені чудову пісню Чудика про котів-летунів. От лиш запис кудись із компа дівся :( Якщо не знайду по дисках, друже Олег, воно ж у Тебе є, правда?


Знаєш, хочу тобі розповісти,
Що на тижні в один із захмарених днів
Я тобі покажу у брудному зимовому місті
Справжніх сірих котів-летунів.

Ми підемо удвох, нечутно взявшись за руки,
Розуміючи все без даремних облудливих слів,
І побачим сумних - бо ж так скоро хвилина розлуки -
Справжніх сірих котів-летунів.

Стане сумно і нам, та ніяких пояснень не треба.
На порозі весна, і час вирушати на схід;
І за мить у брудному зимовому небі
Ми побачим чарівний котячий політ.

Що з того, що котів цих колись я придумав у пісні;
Їх немає в природі - це скаже нам кожен, мабуть;
Я тобі покажу їх в брудному зимовому місті;
Ти в них віриш - а значить, вони десь живуть.
uka_didych: (Default)
Їжак їжачок

Наш їжак їжачок
Повен повен колючок
Ми з клубка його зробили
Колючками вкрили
І пустили у лісок
У лісок і під пеньок
Хай собі на колючки
Позбирає нам грибочки
Юшку зробимо у борщик
І їжачку дамо трошки
В мисочку дамо сметанки
Й молочка налиєм з банки
Гніздо зробим із пісочку
Нірку вириєм в садочку
Надобраніч скажемо
Й тихо спати ляжемо

Переписано дослівно
Перший записаний вірш, якщо не рахувати куплетиків на вітальних листівочках з різних нагод.
uka_didych: (совеня)
Я по різному сприйаю Юлині вірші. Щось подобається, щось зачіпає, щось "проходить повз". Але це порвало на кавальчики. Рекомендую.
uka_didych: (совеня)

А ми з тобою - нерозлийкава.

Тому й барвумен до нас ласкава.

Тобі розчинну, мені в зернятках.

І неодмінно - в одне горнятко...

Роман Скиба



Пцупила у [livejournal.com profile] marisa_t

March 2017

S M T W T F S
   1234
5 67891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Oct. 20th, 2017 10:47 am
Powered by Dreamwidth Studios