Нема злого, аби не вийшло на добре

Дарця вже в тому віці, коли часом хочеться притовкти або самій повісится. До мене в тому віці їй далеко, але часом від впертості чи істерик саме там, де пояснити їх неможливо, я лізу на стінки.
З одного боку все правильно. Якщо дитина каже, що вивчила уроки, а на повірку виявляється, що параграф з географії в кращому випадку перечитала, щоденник не заповнений, німецьку "майже вивчила", а про вправу з української взагалі забула, спокуса вигаркатися, покарати і грубо зупиняти на старті будь які "балачкові" теми, поки не зробить уроків, просто непереборна. І фраза "можеш але не хочеш-лінуєшся-розгільдяйка" в цій ситуації більш, ніж справедлива, але...

Але я добре пам'ятаю своє дитинство. Пам'ятаю щире мамине "це дурниці, не звертай уваги" або "я в Твому віці такими дурницями не переймалася, а вчилася". Дуже швидко розхотілося ділитися тим, що завідомо для батьків є "дурницями". Я навіть розуміла, що саме є дурницями і ділилася лише тим, що їх порадує, де мене підтримають, і де насправді та підтримка і не потрібна. Не виключено, що мене підтримали б і у тому, чим я не ділилася, але оті кілька разів "дурниці", і сепарація на "важливе і неважливе" відбила охоту ділитися...
Наразі діти мені довіряють. Бачу, що це так, по тому, чим саме діляться. І для мене зараз, на порозі підліткового віку, понад усе важливо, щоб ця довіра збереглася. Слово "дурниці" я викреслила зі свого лексикону намертво. Нема дурниць. Якщо дитина про це говорить, отже для неї то важливо.

Вчора усвідомила, що потрібно відходити взагалі від ролі наставника. Строгого чи поблажливого, байдуже - пора перестати бути наставником. Хочу стати просто досвідченим другом. Не повчати, а ділитися досвідом. Не сварити, а співпереживати і допомогти знайти вихід з проблеми. Навіть, якщо для неї це не є проблемою через те, що вона ще дитина, трохи вітер в голові і взагалі їй "це не потрібно", своїм занепокоєним ставленням і активним пошуком виходу навіяти їй відчуття, що це дійсно ситуація, яку потрібно виправляти.

Вчора після кількох годин вивчення простого параграфа з географії виявилося, що вона таки його не знає (що вчила? в хмарах літала). Були сльози, істерика, крики, докори. Але всі спроби переказати зупинялися на другому реченні. Коли трохи заспокоїлася, нарешті так-сяк з підказками мені розказала, але коли довелося розказати без підказок - мовчок. Хоча бачу, що орієнтується, але вчителька, в якої їх 30 не шукатиме в ній "крихту зхнань", а знову вліпить 5. Підсумкова з географії "5" - то все-таки нижче плінтуса... Психанули - йди складайся на завтра. Поки складала підручники, задаю питання в розкидку по матеріалу. Блін, знає! Все знає! А розказати...

Обнімаю, саджу біля себе. Починаємо говорити, аналізувати. Врешті вимальовується проблема. Параграф з географії сюжету не має, матеріал вона розуміє, знає, а побудувати розповідь і розказати не може. Затинається, бо думає одночасно "що за чим" і про суть. Хоче розказати все і відразу, виходить абракадабра...

Тааааак... Читає то вона багато, а розповідає? Розповіджає лише те, що їй цікаво, чим вона захоплена. А коли просто потрібно передати зміст прочитаного, то виявляється, що не вміє, хоча інформацію звідти "висмоктала".
Взяла чернетку, сформулювала три широкі питання по параграфу. Сіла, написала - зовсім незле. Хоча в одному теж прослідкувалося бажання відразу викласти все, що знає, і знову вийшла абракадабра. Але проблема окреслилася, будемо працювати. Для початку - читати вголос, щоб покращити артикуляцію мови, і переказувати, письмово і усно...

І ще ми взяли на місяць таймаут з орієнтування для покращення успішності в школі. Буквально в останній момент і цілком спонтанно мені стрілило в голову подати це не як покарання, а саме як пошук вирішення проблеми, то ж і сприйняла вона це нормально без істерики.

Ох, складно все це...

Багато хто дотримується думки "оцінки - то фігня, основне знання". З одного боку - так. Але є ще пару складових. По перше, наші постійні зміни в системі освіти. Ще два роки тому на атестат всі плювали, а в що вилилося? По друге, і набагато важливіше - проблема в даному випадку таки є цілком конкретна і зовсім не пов'язана з оцінками. Але, не звертаючи уваги на оцінки, я б її просто не виявила, або зробила б це не так швидко. А мовлення, вміння формулювати, передавати інформацію - це дуже важливо, знаю по собі. Я досі нормально спілкуюся письмово, але коли потрібно говорити по темі, а ще й публічно, виходить як в Дарці - все відразу й абракадабра.

Наразі вдома знайшлася досить непогана книжечка Іржи Томан "Мистецтво говорити". Мо, є ще щось такого?